* * *

Ще снігом віє хуртовина.
Ще думу думають гаї.
А десь в раю на схилі неба
Співають пісню солов'ї.

Замріявсь сад, завмерло небо,
ліса, долини і поля.
Радіють кущi і дерева –
нарешті прийде вже весна!

Набридло спати їм під снігом,
набридло мерзнути в нудьзі.
Натхнені свіжим, новим вітром
до неба тягнуться вони.

І так буває тут щороку.
Життя по колу йде – лiта
відходять в пам'ять. А високо
несе надію нам весна.

* * *

Залиш мене, моя тривого,
Вже чую голос вдаленi.
То нiжний голос. Рiдний голос.
То голос милоє менi
несе надiю.

Дзвенить i струнко, i глибоко.
А де мiй власний? Полетiв
шукати тебе, моя доле,
щоб зберегти i донести
тобi надiю.

Ген-ген за обрiй понеслись
i там зустрiлись – нашi долi
летять вже вдвох. А вдаленi
на крилах вiтру i любовi
летить надiя.

* * *

Десь ріжуть дерева. Десь плаче весна,
бо нікуди нести їй нове життя.
І нікого буде вдягнути в красу
зеленого листя – зелену фату.

І птах не зів'є тут ніколи гнізда.
І не прогляне між листя зоря.
І стомлений вітер на заході дня
не прошелестить нам про своє життя.

Не буде нічого вже. Тільки згорить
у полум'ї в грубі життя мого мить.
Залишаться в пам'яті думи і сни,
і вічне кохання. А решта все – в дим.
Дерек.

7