Казка

Коли ще то я був маленький, то всі казали, що я “малий”, а діду Галилей, що жиє на горі, тільки сміявся у вуса: “Може то є яка біда? Ніц не бачу я біди”.
— Йдемо, – казав діду, – побачиш бо неба, і як боже проспав побачиш.
— Як це боже може то проспати? – питався я його.
— Ходімо бо. Ніц не вартий воно, коли то воно неба не бачило. Тільки сказав це дід Галилей, аж на небі як то спалахне! Я сам видів, бо пролетіло щось як вітер, тільки смужка в небі. Жовта.
— Ось,– каже діду, – знаєш що то є?
— Ні,– кажу,– не знаю.
— А ото з неба до нас каменюки сипляться. Отак. А боже їх ловить, щоб не побило нікого тими каменюками. А коли ото воно непобаченим повз пролетить – радіє, малює тоді ті жовті смужки. Зараз їх багато від бога втікає, все небо жовте, тому й місяць зветься – жовтень.
Аж тута знову щось з неба – шась!
— От, кажу, – як недобре є то позіхати богові, бо каменюка то ж може і до потилиці вцілити, а як то я головою повертати буду? Ні, діду, ви будь тута, бо то є опасно, а я піду каменюки з дороги позабираю. Або зачепиться хто, ніц не видно ж, то може і носа побити так просто.
Ходив я ходив, аж ось знову на небі – шась! Біля мене щось – бух! Аж ніц не видно стало. Аж ні, думаю, що то є, коли тут бух, а я не видів? Протираю я очі, а тут сидить дівча якесь, і дивиться.
— Ти що, – кажу, – каменюка?
— Сам ти каменюка!
— Чом то я таке є?
— А чого мене про те питаєш?
— Логічно, – чомусь зрадів я, та й пішов геть.
Аж потім стрів діда Галилея, та переказав йому все, що сталося, що нема ніде порядку, і про те, що боже отаке прогавив. А діду сказав, що то не бог прогавив, а я.
Ось тобі і так.

Le Vent.

6